Час вирішувати питання громадських перевезень на законодавчому рівні та виводити з доріг старий транспорт, щоб не ставити під загрозу життя та здоров’я українців.
У різних куточках України на дороги досі виходять 40-річні автобуси – радянські напіврозвалені ЛіАЗи чи старі моделі Ikarus, які вже давно стали музейними експонатами на батьківщині. Вони ледве доповзають до зупинок, ущерть заповнені людьми. Схоже, комфорт пасажирів та їхня безпека так і не стали пріоритетними завданнями для наших перевізників, як це є у цивілізованих країнах. Однак чому досі про це не подбала держава та не закріпила норми перевезення у законі?
Стихійне лихо на дорозі
Економія на закупівлі нового транспорту виливається для перевізника в прибутки, а для пасажирів в найкращому випадку – незручну поїздку. Якщо «пощастить» менше – то це аварії, застрягання посеред проїжджої частини в заглухлому автобусі, втрачений час і травми. Для багатьох людей подібні пересування не є далеким жахливим спогадом із 90-х. Для тисяч українців сморід вихлопних газів, гарячі від двигуна сидіння, а також забиті салони залишаються щоденною реальністю.
Такі автобуси давно вже вийшли за поріг пробігу. Ще в СРСР він був встановлений на рівні 540 тисяч км. В Україні ж вони доїжджають до позначки в 2 мільйонів кілометрів – і, ні, не списуються. А продовжують і далі виходити на маршрут. Наслідки вимірюються доволі неприємними цифрами: близько 50 несправностей на рік і 700 тисяч гривень на ремонт. Кошти, звісно, виділяють з бюджету замість скерування їх на закупівлю нової техніки.
Що вже говорити за комфорт пасажирів. Навіть в свої найкращі часи (тобто у 70-80-х) частина автобусів була мало не камерою для катувань. Розраховані на 25 сидячих місць при загальній пасажиромісткості в 110 осіб, по факту вони перевозять 200 людей. Українці змушені стояти в одне одного на ногах, бо через нерегулярний графік та стан транспорту незрозуміло, коли приїде наступний автобус.
Ще одна проблема старої техніки – це значне перевищення норми викидів вуглекислого газу. Від неї загазованість у 20 разів більша, ніж від сучасного транспорту. Чи варто нагадувати, який вплив це має на здоров’я громадян?
Приклад цивілізованих країн
У Європі в дуже рідкісних випадках можна спостерігати на вулицях транспортний засіб, вік якого перевищує 5-10 років. В Україні тим часом у більшої частини громадського транспорту уже сплив термін експлуатації і виникла необхідність в негайній заміні.
Опікуються в ЄС і захистом довкілля що є одним із пріоритетів транспортної політики. Так, від 2025 року у тамтешніх містах повністю заборонять в’їзд транспортних засобів із дизельними двигунами внутрішнього згоряння. Звісно, сорокарічна техніка навіть не згадується в забороні, оскільки вже давно виставляється у музеях як експонат. Або ж після списання потрапляє, зокрема, і до України і забруднює наше повітря та виходить постійно з ладу. А також безкінечно тягне бюджетні кошти через десятки ремонтів. Втім, і вони не рятують вживаний громадський транспорт – за 2-3 роки металобрухт остаточно ламається й місто знову викидає гроші на нові закупівлі. Важко уявити подібне марнотратство в Європі. Проте, виявляється, це собі можуть дозволити Тернопіль, Луцьк, Львів і Запоріжжя.
Крім екології та заощадження коштів, дбають в ЄС і про комфорт пасажирів. Їх обслуговує низькопідлоговий транспорт, а щільність у салоні становить не більше трьох людей на квадратний метр. В Україні ця кількість сягає восьми осіб – показник майже втричі більший.
Вирішення проблеми застарілої техніки
Чому ж європейські перевізники піклуються про пасажирів, а вітчизняні ігнорують базові потреби громадян і просто заробляють гроші? Тому що норми перевезень в ЄС закріплені в законах – до обслуговування людей не допустять підприємство, яке не має сучасної якісної техніки. Натомість в Україні прогалини в законодавстві дозволяють випускати на дороги напіврозвалену техніку.
Тож державі наразі потрібно негайно втілити три кроки:
– Законодавчо закріпити терміни експлуатації громадського транспорту (на ходу – не більше 10 років), щоб не допускати надзвичайних ситуацій;
– Запровадити економічно обґрунтовані тарифи за проїзд, щоб органи місцевого самоврядування мали змогу оновлювати автопарки;
– Встановити контроль над коштами, отриманими від пасажирів: вони повинні йти на якісний транспорт.
Нові норми мають передбачати комфортні умови та безпеку пасажирів. А отже – повне усунення застарілої вживаної техніки, якій місце на автозвалищі, а не на дорозі. Недобросовісні перевізники просто будуть змушені оновлювати автопарки сучасним транспортом, щоб залишатися в правовому полі. Або ж підуть з ринку, відкривши дорогу підприємцям з якісним обслуговуванням.
Що ж до модернізації транспорту, то ця проблема вирішується силами українських виробників. Наприклад, лише «Богдан Моторс» за рік може випускати до 6 тисяч автобусів та тролейбусів. Це як великогабаритна низькопідлогова техніка для міських перевезень, так і комфортні автобуси для міжміського та приміського сполучення. Вітчизняні заводи продемонстрували, що справді здатні випускати сучасні транспортні засоби, які відповідають екологічним стандартам, є комфортними та безпечними для усіх груп населення, в тому числі і маломобільних – людей з інвалідністю, літніх осіб, батьків з маленькими дітьми.
Проте сучасний та якісний транспорт наразі лишається ініціативою лише українських автовиробників, які прагнуть підвищення умов перевезення українців. Прикро, що це бажання не завжди це знаходить відгук всередині країни, оскільки закон не вимагає належної якості послуг від перевізника. Це свідчить про те, що уряду варто припинити чекати, коли ж несумлінні підприємці самі схаменуться й замінять техніку. Цього не трапиться. Час вирішувати питання на законодавчому рівні та виводити з доріг старий громадський транспорт, щоб не ставити під загрозу життя та здоров’я українців.